Новини

Цікавий співрозмовник

ЗМІ про нас

Цікавий співрозмовник

04.04.08
Катя Блохіна:  Мої головні турніри попереду 

У кінці березня в Києві проходив фехтувальний турнір найсильніших шпажисток України, який зібрав кращих представників кадетів та юніорів зі всієї країни. Серед його учасниць була й учениця першого курсу столичного спортінтернату Катя Блохіна, що стрімко увірвалася в збірну України, а потім ледь не покинула її через важку травму спини. Після закінчення фінальних боїв з Катериною зустрілася наша кореспондентка. 

- Змагання вийшли важкими для тебе?
- Так. Мабуть, це найважчі змагання за останній час для мене. Турнір найсильніших складається з двох етапів, що проходять поспіль впродовж двох днів. За їхніми результатами і складається загальний рейтинг, що розставляє всіх по місцях. Ось чому суперництво тут завжди найгостріше, а перемоги даються непросто. Відфехтувала начебто непогано, та результат міг би бути й кращим, ніж загальне 11 місце. Не вдалося ще після серйозної травми спини як слід відновитися і набрати оптимальну спортивну форму.

- Якщо вже торкнулися теми травм, як почуваєш себе сьогодні?
- Зважаючи на те, що трапилося зі мною на початку сезону 2007, коли через проблеми зі спиною я вибула з циклу змагань на півроку, мій нинішній фізичний стан цілком пристойний. Почуваю себе значно краще. І, головне, спина не турбує.

- Після такої тривалої перерви, напевно, було нелегко знову увійти в форму?
- Думала, що зробити це буде важче, та на щастя мої побоювання не виправдалися і все пройшло нормально. У серпні повернулася в зал, де почала із загальної фізичної підготовки. Потім пішли тренування на доріжці. А у вересні вже виступала на своєму улюбленому турнірі "Золоті ворота", де у результаті посіла 8-е місце. Враховуючи високий міжнародний рівень змагань і участь у них багатьох провідних молодих шпажисток світу, результатом залишилася задоволена. Пам'ятаю, кожен поєдинок давався мені тоді неймовірною працею, але я терпіла і упиралася як могла: надто скучила за шість місяців простою без рідного фехтування.

- А не виникало бажання кинути спорт назавжди і зайнятися чим-небудь іншим, менш травмонебезпечним?
- Ні, такого бажання не виникало ніколи. Ще маленькою, коли бачила дівчат, які палили і випивали, говорила собі: "Ніколи не займатимуся цим. Хочу і стану спортсменкою!". З роками це прагнення лише міцніло. А без травм, здається, ще нікому спортивне життя пройти не вдавалося.

- Фехтування – чудовий вид спорту. Але чому ти віддала перевагу саме йому, а не іншому, більш розкрученому виду?
- Фехтувальна доріжка і шпага далеко не відразу стали для мене усім. Родом я із Закарпаття. І в моєму Ужгороді не так вже й багато дитячо-юнацьких спортивних шкіл, а, значить, і вибір невеликий. Спочатку я займатися легкою атлетикою, потім прийшла на плавання й танці, де моїм партнером був старший брат Геннадій. У групі ми ходили в лідерах і були кращою парою. Але після невеликого турніру брат залишив танці. Танцювати з іншим партнером мені не хотілося, тому я знову повернулася до легкої атлетики й тренувалася у рідної тітки. Якось до неї підійшов мій майбутній тренер з фехтування Василь Васильович Герей і сказав, що йому в секцію вкрай потрібні високі, довгорукі, спритні діти. Тітка не хотіла відпускати мене, але ми з братом ризикнули. Геннадій незабаром фехтування кинув, а я залишилася і ні крапельки потім не жалкувала. Після року інтенсивних занять, я п'ять дитячих турнірів поспіль виграла. Василь Васильович дав мені путівку в спорт, навчив працювати через силу і не пасувати перед труднощами. На жаль, його вже немає в живих.

- Що ж було далі?
- На мене звернули увагу фахівці з Києва і запросили в столичний спортінтернат, який я цього року закінчую. Вчитися тут нелегко, але цікаво. Постійні й інтенсивні тренування залишають небагато вільного часу. Проте така зайнятість мені до душі. А отримавши запрошення до кадетської та юніорської збірних країни, була просто щаслива – значить, усе в житті поки складається як треба.

- Без батьків у столиці не сумуєш?
- Дуже сумую. Надзвичайно важко було в перший рік після приїзду до Києва. Все нове й незвичне: режим, їжа, тренер, вчителі й однокласники. Деколи відчувала себе самотньо, а рідні так далеко. Інколи хотілося все кинути і швидше повернутися додому. Але в спортінтернаті педагоги та тренери люди досвідчені, все розуміють. Тож, добрим словом підтримали. Та й батьки не дали занепасти духом. До того ж усі ми чудово розуміли, що повернення в Закарпаття поставить хрест на моєму спортивному майбутньому, перспектив там ніяких. Ось і змирилася, звикла та поступово все налагодилося.

- Як рідні ставляться до твого кочового спортивного життя?
- Їздити й насправді доводиться чимало. Вони переживають за мене, регулярно дзвонять, в курсі всіх моїх виступів. Батьки вже давно вважають мене професійною спортсменкою, пишаються цим і чекають високих результатів. Тепер уже на дорослому рівні.

- Що для тебе фехтування?
- Цілий світ! І дуже хочеться знайти в нім своє місце. Я свідомо обрала цей шлях і сподіваюся пройти його успішно. Хочу багато виходити на доріжку, демонструючи високі результати.

- Можеш пригадати всі виграні тобою турніри?
- Всі навряд, адже дитячих змагань було чимало. А ось найголовніший й найулюбленіший турнір назвати можу – в 2005 році мені вдалося перемогти на міжнародному турнірі "Золоті ворота" в Києві. Це був незабутньо щасливий для мене день. Таку ж велику радість переживала я разом із подругами по збірній і після чемпіонату світу серед юніорів у Кореї в 2006 році – там у командному заліку ми зайняли друге місце, поступившись лише у фіналі. У тому колективі фехтували львів'янка Яна Шемякіна, киянка Олена Рейзліна і я. Ми були одним цілим, у всьому допомагали одне одному, налаштовувалися тільки на перемогу. Тоді в півфіналі нам вдалося перемогти вкрай сильних китаянок – 45:44. Яке ж це було щастя!

- Коли програєш у ході поєдинку або ж поступаєшся в бою, що собі говориш?
- О, різне. Найчастіше налаштовую себе словами: "Зберись, Катю! Адже ти не гірша за неї. Потерпи, не розслабляйся. Пропустила укол – нічого страшного, наступний обов'язково буде твій! Поки є хоч маленька надія, бийся!" І так далі.

- Катю, а на що витратила свої перші призові гроші за перемогу в турнірі "Золоті ворота"?
- Додому купила комп'ютер, братові Геннадію допомогла – йому тоді поступати треба було. З нових призових хоч частково щось витрачу на себе.

- Крім фехтування, яке твоє найбільше уподобання?
- Танці! Як і раніше я обожнюю їх. У дитинстві закривала очі й уявляла, як танцюю разом із братом. А за нами спостерігає безліч людей. І серед них щасливі батьки! При цьому я отримувала таке задоволення. З роками прихильність до танців зникла. Дуже люблю молодіжні фільми та комедії.

- Про що мрієш у спорті?
- Перш за все хочу з юніорської збірної потрапити в дорослу національну команду України. І закріпитися в ній. Мрію про Олімпійські ігри та чемпіонати світу, про успішні виступи разом із подругами на них. А, також, поки дозволяє вік, хочу ще раз виграти "Золоті ворота". Головні мої міжнародні турніри попереду. І я прагнутиму до підкорення цих вершин! 

Анастасія Волобуєва
Фото Андрія Клименка  

02.11.09 - З прицілом на майбутнє
13.03.09 - Роздуми про майбутнє
25.12.08 - Дмитро Рейзлін:  З надією дивлюся в майбутнє 
20.11.08 - Вадим Гутцайт:  Я людина, яка дивиться вперед 
29.08.08 - Через "Золоті ворота" - до Олімпіади в Лондоні
23.06.08 - Оголіть клинки, мушкетери!
04.04.08 - Катя Блохіна:  Мої головні турніри попереду 

17.12.09 – 18.10.10
04.04.08 – 02.11.09
26.06.07 – 07.03.08