Новини

Цікавий співрозмовник

ЗМІ про нас

Цікавий співрозмовник

27.07.07
Так запалюються зірки

Ні вік, ні майстерність поки не стоять на заваді 17-літній львів'янці Олі Задорожній потрапити до складу української олімпійської збірної на Ігри–2008. Але попереду чимало інших змагань. Про них і, насамперед, про Олімпійські ігри 2012 року в Лондоні мріє сьогодні талановита шпажистка, віце-чемпіонка Європи серед юніорок 2007 року.

- Олю, якщо ти не потрапиш на олімпійській ігри в в Пекін, ти сильно засмутишся?
- Ні. Я достатньо самокритична і усвідомлюю, що до змагань такого рангу, можливо,  не зовсім готова. Проте у моєї старшої подруги по національній збірні, землячки Яни Шемякіної є гарні шанси виступити через рік на олімпійських іграх у столиці Китаю. Щиро бажаю їй успіху в завоюванні олімпійської ліцензії. Щодо мене, то я докладу максимум зусиль, аби стати учасницею наступної лондонської Олімпіади.

- Шлях на Олімп складний і тернистий. Не кожному вдається успішно подолати його. Впораєшся?
- У спортивний зал я прийшла ще у дошкільному віці. Спочатку займалася гімнастикою, а в 7 років зацікавилася фехтуванням. Так і залишилася у цьому виді спорту, який відкрив для мене цілий світ, невідомий раніше. Скажу відверто, щоденні тренування і численні змагання іноді сильно вимотують як фізично, так і психологічно. Але ж іншого шляху до потрібного результату немає. Я звикла до таких навантажень. Разом із тренерами я готова, якщо буде потрібно, збільшити їх, щоб витягти щасливий квиток до Великобританії, де у 2012 році відбудуться чергові Олімпійські ігри.

- Хто ж допомагає тобі у цьому?
- Насамперед мої батьки, адже в минулому вони займалися фехтуванням – мама була талановитою рапіристкою, а тато – шпажистом. Вони завжди бачили мене у спорті. Саме їм я зобов'язана своїм вибором – першим і єдиним тренером у мене залишається батько - Роман Іванович. А в збірній зі мною працює чудовий наставник Дмитро Ігорович Рейзлін. Я не тільки безмежно довіряю їм обом, але й переконана у тому, що разом ми досягнемо мети.

- У нинішньому сезоні ти, Олю, досягла високого результату – стала віце-чемпіонкою Європи серед шпажисток. Чи пам'ятаєш свою першу перемогу на доріжці?
- Нині важко пригадати, коли це відбулося, і хто був тоді моєю суперницею. Запам'яталося лише те, що мені ледь виповнилося 11 років і змагання проходили в Тернополі.

- Якій перемозі на турнірах ти раділа понад усе?
- У 2003 році у Києві проходив популярний серед юніорів турнір "Золоті ворота". Я була за віком однією з наймолодших його учасниць. Стартувала не дуже добре, до того ж сильно хвилювалася. Тато, як міг, підтримував мене, але все відбувалося зовсім не так, як нам обом хотілося б. Крім того, за місце у 8-ці найсильніших мені випало фехтувати з дуже сильною і досвідченою шпажисткою з Катериною Блохіною. За напруженням та інтригою двобій, на думку багатьох фахівців і глядачів, у той день став одним із кращих. Перед боєм мій батько сказав: "Олю, зроби все можливе для перемоги. А головне, намагайся нав'язати Катерині тверду боротьбу, постійно тисни на неї". Спочатку я програвала суперниці, хоча і чіплялася за кожен укол. Потім вирівняла ситуацію, і врешті-решт виграла той двобій. Я відчувала тоді незвичайний підйом, було таке відчуття, наче б то вдалося переступити через якийсь бар'єр. Надихало й те, що у бою з Катериною виявилися успішними деякі комбінації, які до цього на тренуваннях ніяк не виходили. У підсумку і в інших двобоях багато чого вдалося. Це й принесло перемогу у турнірі.

- До речі, твій улюблений турнір "Золоті ворота" стартує за традицією у Києві на початку вересня. Як думаєш виступити на ньому?
- Я завжди із задоволенням беру участь в цьому турнірі, адже на ньому багато років поспіль збираються найсильніші у світі молоді майстри фехтування. Цього річ суперництво має бути надзвичайно гострим. Мінімальне завдання, яке переді мною поставили тренери, увійти до 8-ки найсильніших. Максимальне – перемога у турнірі.

- Чого не вистачає на доріжці Олі Задорожній, щоб перемагати частіше і впевненіше?
- Думаю, багато чого: техніки, фізики, атлетизму, психологічної підготовки, уміння дотримуватися обраної тренерами тактики. Тобто майстерності і досвіду, що з'являться з роками. Не вистачає мені і зібраності. Так, нерідко вийшовши уперед на початку бою в рахунку, я раптом якось незрозуміло втрачаю концентрацію, ніби то переключаюся на щось інше, перед очима з'являється якась завіса. Починаю пропускати необов'язкові уколи, нервувати. Ось тут би зібратися, заспокоїтися... Вдається це поки що не завжди.

- Перехід із юніорського віку в дорослий у переважної більшості спортсменів проходить вкрай складно, а часом і довгостроково. Чи стосуватиметься це тебе?
- Гадаю, що так. Мій юніорський період буде продовжуватися ще довго – близько трьох років. Та поки над цим питанням я ще не замислювалася. За кілька років ця проблема обов'язково встане переді мною з усією серйозністю. Але загалом я впевнена, що завдяки підтримки своїх наставників, величезної роботи, яка проводитиметься на тренуваннях і змаганнях, "перехідний період" ми подолаємо успішно.

- А як "уживаються" великий спорт і навчання?
- Ось де немає поки що абсолютно ніяких проблем. Навчання у школі давалося легко, особливо мовні предмети. До того ж уже п'ять років я дуже серйозно займаюся англійською з репетитором. Школу закінчила на "відмінно", і зараз вступаю до Львівського інституту фізкультури. А ще мрію про журналістику. Сьогодні заняття спортом у мене на першому плані, дуже часто доводиться виїжджати на змагання. І обраний навчальний заклад допоможе у досягненні спортивних цілей. Згодом можна буде подумати і про виконання іншої мрії.

- Запрошення до Збірної України стало для тебе несподіваним?
- В певному розумінні - так. Ця приємна подія сталася у грудні минулого року. Отримавши запрошення, із хвилюванням поїхала на перший збір. Найсильніше враження від нього – самовіддача на тренуваннях усіх без винятку спортсменок. А ще дружня атмосфера. Займатися у такій високопрофесійній і доброзичливій обстановці дуже приємно. Я ціную такі стосунки і щаслива від можливості займатися улюбленою справою поряд із кращими майстринями фехтування. Особливо важливі для мене поради старших подруг про проведені мною бої. Їхня думка при розбиранні помилок, які були у тому чи іншому двобої, дуже важлива при підготовці до нових змагань. Збірна команда для мене означає вищий майстер-клас.

- Хто є для тебе прикладом у спорті?
- Таких людей в Україні чимало: багаторазова олімпійська чемпіонка з плавання Яна Клочкова, боксери брати Віталій і Володимир Клички, фігуристи Олена Грушина та Руслан Гончаров, гімнастка Лілія Подкопаєва. А нещодавно прочитала книгу про Сергія Назаровича Бубку, президента Національного Олімпійського Комітету України. Я була вражена, наскільки він чудова людина і видатний спортсмен! І як здорово, що багато відомих усьому світові українських атлетів отримали визнання і повагу не тільки у спорті, але й в інших напрямах людської діяльності – бізнесі, культурі, громадському житті. Мені б дуже хотілося досягнути таких же успіхів.

Анастасія Волобуєва
Фото Андрія Клименка 

07.03.08 - Григорій Крисс: "З фехтуванням не розлучився!" 
15.01.08 - Фехтувальний сезон 2007: уроки досвіду
22.10.07 - Крок до перемоги у декілька уколів
27.07.07 - Так запалюються зірки
17.07.07 - Роман Задорожний: Тільки реальна участь у світовій першості покаже, на що здатна наша команда 
01.07.07 - Яна Шемякіна:  Пишаюся тим, що я львів'янка 
26.06.07 - З Пекінським прицілом

17.12.09 – 18.10.10
04.04.08 – 02.11.09
26.06.07 – 07.03.08